prymara_u_tiari

Господибожемій, куди я знову лізу? Смішно - намилилась заміж. Ну, взагалі-то це не дуже смішно, а, мабуть, має бути урочистою, святковою, радісною подією - у нормальних людей. А в мене... А в мене сміх - істеричний, гіркий та дурнуватий. Куди мене несе, навіщо я збираюсь зіпсувати життя людині, яка любить мене над усе, хоч я й не заслуговую на це? Я лиха для нього, недобра, безжалісна. Ніжна й лагідна була для іншого, чиї руки й очі досі бачу уві сні. Та й не тільки уві сні. Повсякчас думаю про нього, подумки обіймаю, цілую, кохаюся з ним... і збираюсь заміж за іншого. Дурепа.
Мені потрібен якийсь знак, що не дав би мені це зробити. Якась зачіпка, щоб я припинила казитися.

Шалено стомилась, шалено. І це зветься лікарняним, на якому можна валятися вдома, нічого не робити, законно бити байдики? Якого ж дідька я бігаю по місту, вирішуючи силу силенну невідкладних справ? А хто їх за мене вирішить? Авжеж, нема кому. Тож біжи, Лоло, біжи...

Раптом згадала, що маю записничок в ЖЖ, прителіпалася сповідатись. Чи просто триндіти бозна про що, бо щось таке викручує внутрощі, вимагаючи писати. Та хіба ж я проти. Пишу.
Життя офігєнне, лиш не знаю, офігєнно прекрасне чи офігєнно відворотне. Миготить і блимає. Жартує. Блазень, блін. Воно жартує, а я стою розгублена і геть не розумію, як бути далі, тим більше - без сторонньої допомоги. Здалася - вже про допомогу прошу, не комизю пику, як завше буває. А люди такі смішні - капєц. От коли заднім числом розповідаєш, мовляв, була така от проблема, смішна людина каже: "Ну і чого, цікаво, ти до мене не звернулась? Я б тобі одразу допоміг!". А коли звертаєшся переднім числом (ага, звучить тупо, але раз є заднє, має бути й переднє), то людина нітиться і бурмоче щось про "мда, хєрово тобі, шо й казати, а от знаєш, мені теж хєрово, бо те й те". Классно бути добрим й турботливим, коли доброта, турбота й допомога не потрібні, вже й так все зроблено. І оце ще цікаво - нащо питати мене про мої проблеми, якщо, не дослухавши, одразу починають переповідати свої? Потрібен був інформаційний привід, егеж.
Та ну, набридло про проблеми. Ги, сон згадала сьогоднішній. Снився мені якийсь прегарний хлопець, геть зовсім оголений. І лежить він, значить, такий прекрасний, і член його чималий стирчить перпендикулярно тілу, і дивиться на мене так... припрошує. Роздягаюсь помалу, а він тим часом бере рулон кулінарної фольги і починає обмотувати член. А я дивлюсь на це і думаю: "Блядь, ну знову мені якусь хуйню в себе пхати треба". Вдяглась і пішла від нього, а він так і залишився... з фольгою на причинному місці.
А все це навіяне тим, що мене вже задовбало це лікування, з яким доводиться пхати в себе всілякі свічки й таке інше. І хоч би помогло, щоб не довелось мене різати, бо при думці про операцію мені взагалі тоскно стає.

Увесь день провалялась синя аж зелена від якогось дивного отруєння незрозуміло чим, дяка шефу, що відпустив. Скигліла від жагучого болю всередині, хнюпала носом, жаліла себе, бідолашну і геть зовсім нещасну, та мріяла когось вбити. Конкретно - сусіда згори, який вже котрий тиждень робить ремонт ночами, тому прокидатися від звуків молотка, пили чи дрелі о другій-третій-четвертій ночі стало звичним. Постійно не виспаюсь, дратуюся і, як вже казала, мрію про особливо жорстоке вбивство.
Надвечір вирішила, що годі вже, залізла на сайт Гапчинської і тепер отримую щире й радісне задоволення від перегляду її картин. Інколи життя налагодити досить просто. Хоча б у чомусь. :))

Які дурниці я тут пишу. Нию, все не так, все не те, все погано. Маячня. Все добре. Життя цікаве. Є люди, які потрібні мені. Є люди, яким потрібна я. У деяких випадках це навіть співпадає. Є місто, яке мені подобається навіть у ненависному лютому. Є книжки, які примушують мислити, і книжки, які викликають почуття. Є подружки, які вагітніють, виношують, народжують, дзвонять щасливі, і я радісно плачу з ними. Є друг, який, у всьому зневірившись, три роки розповідав, що всі баби - бляді, і він їх лише трахатиме все життя, казав, виходь за мене, бо пропаду, у нас буде союз друзів, тільки з дітьми, дуже люблю дітей, а ти будеш гарною мамою, а тут раптом закохався шалено, за два місяці одружився, обожнює її сина і наставляє мене на шлях великого й чистого кохання. Є ще один приятель, який лозунгами й діями проголошував полігамію і через ліжко якого за тиждень проходило жінок більше, ніж днів у тому тижні, вже два роки носить на руках свою кохану Ірку, наполіг на вінчанні і сміється - "Я пішов з великого сексу". Є кіт, улюблене обожнюване скотиненя. Є перспектива весною політати на повітряній кулі - швидше б вже та весна! Є цікаві фільми, спектаклі, зрештою, балет, на якому я ніколи не була, а так хочеться. Є вОрони на Рейтарській, треба купити хлібця та піти до них в гості. Є ніжно-рожеві тюльпани у вазі та різнокольорові кульки, що букетом висять на стіні. Є вірші, що душать мене ночами, але, придушуючи, підносять. Є величезна кількість того, що зроблено, і того, що планується.
Господи, дякую тобі за подароване мені життя.

біс у ребра... це ж треба було натрапити саме на такого біса. Вже півроку триває веселенька історія – запрошення піти до ресторану, сауни, постріляти, погуляти... Я за цей час стала профі у спеціальності „Корабли лавировали-лавровали да вылавировали”. Найбільш прикро те, ще перервати спілкування з цією людиною, старшою за мене років на 35, не можу – наші організації співпрацюють і я постійно змушена звертатись до нього. Та замість обговорення робочих моментів знов починається: „Та ну її, ту роботу, давай поговоримо про нас, нашу зустріч, давай побачимося”. Квартиру обіцяє, подруга сміється, мовляв, бери, дурна, такий шанс! Хай дурна. Не візьму... Аби якомога рідше лиш бачити його і відчувати, як по тілу нишпорять жагучі очі, роздягаючи і мацаючи мене

Гаспидська натура. Неспокійна, як той вогонь, під знаком якого народилась. Коли просто спокійно - мені нудно, відсутність сплесків обтяжує, напружує, мене каламутить. А от коли настає час перемін, який давні китайці вважали прокляттям для народжених у ньому, я наче живу повніше. Так, можу нити і скигліти, але насправді переміни - це моє. Звичайно, не до ступеню безголів"я, коли життя перетворюється виключно на пошук чогось нового і втечу від усталеного. Але тривка стабільність набридає і я повсякчас прагну надати їй якоїсь новизни, елементу шалу, дурості, раптовості. І нервуюсь, не отримуючи підтримки.
Зараз саме такий період. До поросячого вереску хочеться щось утнути. Хочеться чудес, сюрпризів, несподіванок, хочеться поставити світ на вуха. Весна тече в артеріях і венах.

Дивно почуваюсь у церквах. Різновидів реакції - три. Найчастіший - швидше здиміти звідти. Чутлива до запахів, чомусь абсолютно не дружу із запахами храмів, від ладану неприємно паморочиться голова і не вистачає повітря. Найрідший варіант - просто постояти й помилуватися, сприймаючи храм як об"єкт мистецтва. Так було у празькому соборі Вітта (взагалі ніякого вічуття святості, намоленості місця - такий величезний, вщент заповнений туристами і злодюжками, які цуплять у зівак все, до чого донишпорять), а ще у львівському Юра - гарний, дуже гарний. І ще в ніжинській "університетській" церкві, де такий дивовижний різьблений іконостас... До дерев"яних фігур хотілося притулитися щокою.
Третя реакція на перебування у церкві - плакати. Ридати аж до гикавки, не знати від чого і не вміючи спинитись. Вчора забрела з якогось дива до маленької затишної церківки, де дві бабці здували пилинки з ікон, і з півгодини не могла вийти, аби не лякати людей зареваним обличчям. Щось таке струснуло душею, пролилося те, що давно просилось. Буває...

Оце насправді: не кажи-бо "гоп",
Бо перескочить, може, і не вдасться.
І знов життя - облудний гороскоп,
Де голослівно обіцяють щастя...

День у день сподіваюсь на втечу -
від кого?
Здається, що все спокійно,
Але цей ефемерний спокій
Надто важко носити на плечах.
Відчуваю себе дурною тваринкою:
Сиджу перед відкритими дверцятами клітини
І мрію про те повітря, що за нею.
У клітині повітря - не те,
Та нема сили ступити назустріч звільненню.
Так хочеться, щоб комусь
Спало на думку допомогти мені...

Часом буваю страшна - бабця колись казала: "Чого ти така ненависна, коли вилюднієш?". У ті моменти (більше пари годин вони ніколи не тривають, потім прокидається совість чи щось на кшталт неї) ненавиджу всіх навкруги на чолі із собою. Глухою та лютою ненавистю виїдає очі, і тоді в них краще не дивитися - навіть у дзеркало. О ні, я не кричатиму, не сваритимусь - просто мовчатиму, але як! Колись Голубєв з мого 11-А, довівши мене на уроці, промурмотів: "Вы это...лучше поорите на нас что ли", а потім, не витримавши війни поглядами, ніколи більше не намагався завадити вести урок. Втім, так буває все рідше. Щось розтопилося в мені - те, що багато років не давало примиритися зі світом і собою. Ні, ще не до кінця. Так, надія є. Та все частіше розмовляю українською - а я не можу говорити нею, коли розлючена й недобра, надто вже ця мова лагідна й ніжна. От і думаю - таки вилюднюю, чи що...

Уявлення не маю, як на цьому ресурсі правильно давати посилання на сайти, тому просто вставлю в текст. Так усе оптимістично, шо капєц

http://turistua.com/news/6019.htm#1
Солнце вот-вот взорвется
Голландский астрофизик доктор Пирс Ван дер Меер (Piers Van der Meer), эксперт Европейского космического агентства (ESA), полагает, что некоторые признаки свидетельствуют о том, что Солнце вот-вот взорвется, сообщает ХайВей.

По словам доктора Ван дер Меера, температура ядра Солнца, составляющая обычно 27 млн. градусов Фаренгейта, за несколько последних лет поднялась до опасных 49 млн. градусов. По его мнению, процесс разогрева нашего светила на протяжении последних 11 лет очень похож на изменения, происходящие в звездах перед взрывом Сверхновых - например, в знаменитой Сверхновой 1604 года.

По его мнению, процесс глобального потепления, который мы наблюдаем в настоящее время, связан не с действием парникового эффекта, а как раз с разогревом Солнца. О необычных процессах, происходящих на Солнце, свидетельствуют и снимки гигантских протуберанцев, полученных солнечной и гелиосферной обсерваторией НАСА SOHO, ведущей непрерывные наблюдения за светилом из космоса.

Вычисления, проведенные сотрудниками доктора Меера, показывают, что если температура солнечных недр будет расти теми же темпами, скоро процесс станет необратимым, и в этом случае Солнце взорвется уже лет через шесть.

Цікаво, а монітору не шкодить, якщо я в нього дим випускаю? Сподіваюсь, що ні, бо моя "дружба" з усілякою технікою і так повсякчас боком вилазить. Сиджу, інтілігєнтно сьорбаю вино-сухарик просто з пляшки, читаю новини. Смішні американки заявляють, що вони ладні 15 місяців обходитись без сексу, аби тільки їм оновили гардероб (я так розумію, на дурняк). Тю. Не розумію їх. Хоча то, певно, тільки слова, дійшло б до справи, заспівали б іншої. Я б точно на таку провокацію не повелася

ну от, як тільки на небі з"являється сонце, життя одразу видається кращим. Ще б тепло - та поїхати за Київ на ферму, сісти на коня - і гай-гай, тільки мене й бачили, погнати по лісу до озера, потім пустити гнідика спокійним кроком, обійняти його за шию і ні про що не думати. А накатавшись, годувати свого улюбленця морквою, яблуками, цукром... ой, точно не дотерплю до весни, зірвусь раніше. Чи хоч би й на іподром, до величезного чорного Хеопса. Їхати верхи - то така радість, захоплення, від щастя кричати хочеться... Звідки це в мені, індустріальній мешканці? Мабуть, пам"ять одного з минулих життів грає у дивні ігри.

Моя Любов вже опустила руки,
Схилила мовчки голову Надія,
а Віру до кісток склювали круки -
Кістяк, прикутий до життя, біліє.
Моя залізна сила геть іржава,
А промениста посмішка здощіла.
Ще, правда, є пряма моя постава,
Та крила... не триматюь більше крила.
Все їм не так, їх сонцем не зігріть,
Свинець не видувається вітрами.
І муза не співає. Хоче вить.
Так й виє... лиш по-своєму - словами.

Відчуваю себе якимсь чудернацьким озером, у якому гойдається на хвилях чудо-юдо-риба-сельодка. Тренер каже - пий багато води, та я ж не водохльобка, для мене літр на добу - це вже нічогесенько собі, а він примушує три - мовляв, так треба. То отже дудлю воду вже два тижні, а організм ще постійно вимагає солоної риби - чи не хоче він мені цим повідомити дещо приємне? Боже ти мій, то було б щастя. Я усвідомлюю всі труднощі, всі перешкоди, але готова до них.

Оце поблукала з годинку по ЖуЖу, ні чорта не зрозуміла і думаю, де б його шукати допомоги. Бо знавець англійської, якою тут більшість вказівок накалякано, з мене ще той, та й взагалі я чайник чайником. Вочевидь зручно одне - фіг мене тут хто зі знайомих знайде, якщо сама не об'явлюсь, а незнайомим глибоко по барабану, що я тут буду верзти.

Паршиво на душі. Настільки, що ладна скреготати зубами і вити на повний місяць. Як на те, він не повний, а молодик, та й того не видно за хмарами. Та ще й день на дворі, ну що ти будеш робити. На роботі вити якось не прийнято, тут потрібно бути стриманою, вкрай вихованою, коректною і відчуженою. Кажуть, не у всіх колективах робиться таке бридоття, але в нашому – саме так. Чимало років разом, та всі чужі-чужі, аж гидко.
Втім, мені б зараз таки чужого когось, неупередженого, уважного та розумного, щоб у нього був час та бажання послухати мої виття, нарікання на життя, витерти сльози й соплі і сказати, що я дурепа, що насправді все добре, що ПМС – то хитромудра штука, від якої у жінок їде дах і зашкалює кількість чорно-сірого в життєвій палітрі. А я нитиму, жалітиму себе, рюмсатиму, по щокам тектиме туш разом з тінями, коротше, морда в люстрі буде „самоє то”. І я зможу нарешті розказати цій чужій, але небайдужій людині, як мені до чорта самотньо, як я нікому не вірю, повсякчас насторожі і взагалі хвора на всю свою руду голову. Ото б здивувалися мої знайомі, які, певно, вважають досить розкутою, компанійською веселункою, які полюбляють плакатися на моїх, на жаль, не надто вузеньких плечах і думають, шо я капєц яка сильна.
Ну і нехай. Я тут собі нюні порозпускаю трохи і знову буду дурника валяти.